Спілкувалася Ленка Віх Фото: архів Юлії Толмачової
Проїжджаючи через Житомир, вдалося випити кави й поспілкуватися з Юлією Толмачовою — волонтеркою, якій з її колегами вдалося «пригнати» на фронт десятки машин, приладів нічного бачення і квадрокоптерів. Вона «не розкручена», як волонтери, які працюють з іноземними донорами, але між військовими, добровольцями й волонтерами її ім’я добре відоме. З власного досвіду знає, що таке війна. Одна з небайдужих.
Юліє, вас знають як людину, яка поставила на фронт неймовірно велику кількість машин. Як волонтер. Як так склалося?
Наприкінці 2014 року ми з журналістом Романом Бочкалою та його колегами створили Благодійний фонд «Батальйон Волонтер». Особливо у 2014 та 2015 роках, коли ще армія була незабезпечена, багато наших хлопців з фронту писало мені повідомлення про стан їхнього забезпечення і прохання допомогти. Я цю інформацію викладала в постах, а Роман — він відомий журналіст — її також публікував. Тоді було багато волонтерів і було трохи простіше. Згодом Роман відійшов від цього, але донині він оплачує мої борги за машини. У мене був великий борг, 4000 доларів за останню машину, яку я погнала на «Айдар». За неї Роман розрахувався.
Я можу собі уявити роботу волонтерів, коли хтось просить привезти шкарпетки, харчування. На це можна швидко зібрати малі кошти, але ви відомі тим, що поставляєте машини і квадрокоптери — це трохи інше. Скільки машин ви поставили?
Сорок три машини я поставила на фронт, п’ять із них — «швидкі допомоги». А щодо квадрокоптерів, то станом на сьогодні їх дев’яносто. Деякі волонтери рахують свої поїздки, а я рахую допомогу. Бо важливо те, що я привезу й чим я допоможу хлопцям, що допоможе врятувати їхнє життя. Принаймні для мене це дуже важливо.
А що вас надихнуло? У вас там був чоловік, син?
Ні. Спонукала мене інформація про втрати, яких зазнала наша 95-та бригада. Мене це чіпляло. У 2014 році, коли я вперше туди поїхала, то думала, що трохи допоможу — і все. Думала, максимум, до нового року все закінчиться. Але насправді вперше я зрозуміла, що таке війна, коли відчула її на собі — під обстрілами. До того я чомусь усе думала, що ми живемо в країні, у якій не може бути ані стихійних лих, ані війни. Я не припускала такої думки.
Розкажіть про цей випадок, будь ласка!
Я тоді везла тепловізори і прилади нічного бачення, які закупили наші спонсори, для 30-ї бригади. Хлопцям, які в Лутугиному Луганської області тримали завод, саме це було потрібно. Поїхали ми тоді трьома машинами, бо армія на той час була незабезпечена. Просили все — продукти й воду, одяг і берці. Їм потрібно було буквально все. І коли вивантажились, почалися дуже потужні обстріли «градами». Це було 9 серпня і ми були змушені переночувати в підвалі на заводі, бо виїхати було неможливо. На ранок мені кажуть: давайте проскакуйте зараз, бо по раціях передають, що знову буде наступ і ви вже не зможете виїхати. Ми поїхали трьома машинами, я сиділа в першій. То був «урал», а тоді була дуже сильна спека, десь під 40 градусів, я була у броніку шостого класу, на мене його надів замкомбрига 26-ї бригади, і в касці. А мені так жарко було, я почала з водієм сваритися. Я хочу зняти цей бронік, а він мене сварить, щоб я цього не робила. Я кажу: мені дуже жарко, я в ньому не можу далі бути! Тоді я їздила в джинсах і шкіряних балетках. Я почала знімати цей бронік і тут — бабах!!! Попало в машину й мене викинуло з «урала». Я впала в цю пилюку. Чую, що водій кричить, а я нічого не можу зрозуміти, довкола все бахкає, дим, жара! Я поповзла до водія, він був поранений, я його витягнула. Хлопці, теж поранені, допомогли й ми разом винесли водія в гараж неподалік. І тільки-но ми зайшли в цей гараж, як наші машини вибухають! І вони поперек дороги горять, і «гради» працюють! Я тоді ще не знала, що таке «гради», що таке «васильок». Я взагалі про все це не мала жодного уявлення. Я до того навіть цих назв не чула. Коли мені вперше сказали слово «тепловізор», я не знала, про що йдеться. Кажу: дослівно мені розкажіть, що це таке, або посилання з інтернету скиньте.
І чим закінчилася ця історія?
Наші три машини палали й перекрили дорогу впоперек, назустріч їхала 24-та бригада, а ззаду їхали з 80-ї бригади з луганського аеропорту. Їхали по боєкомплекти. Вони не змогли проїхати й почали вилітати з машини. Бо попадало й у їхні, і вони також загорілися. Там з 24-ї бригади був хлопець, Юра його звали, прізвища я вже не пам’ятаю. Молодий офіцер, лейтенант після академії — він був дуже важко поранений. У нього із шиї стирчав осколок міни, я бачила, що в нього внутрішня кровотеча, і знала, що він помирає — його обличчя стало сірим. І мені один майор каже: ти з ним розмовляй, не давай йому відійти. А поряд кричали хлопці, яких треба було перев’язати, а тоді ще не було турнікетів і целексу не було. Я взяла джгут, намотаний на автомат, і почала його розмотувати, щоби ногу перев’язати хлопчині, а він кричить: давай скоріше! Бо кров бризкала в різні боки. А я боюсь крові, у мене руки трусяться! Ми всі там були чужі, але в один момент усе перемішалося, як у м’ясорубці. Обстріли, гараж завалився, нас привалило, нас розкопали, потім ми інших розкопували.
Десь через три години приїхала БМП, вони побачили, що там є наші. Питали, кого забрати, у них було кілька вільних місць. Цей майор сказав: забирайте журналістку. Вони чомусь мене вважали журналісткою. Коли я заперечувала й казала, що волонтер, то майор відповів, що все це одна хєрня. Мене туди запхали, але я вискочила й наполягла, щоби замість мене відвезли Юру. Він так і помер дорогою...
Ви залишилися?
Так. Коли ми перебігали в іншу хату, бо гараж уже також обстрілювали, то я впала від болю в нозі і просила хлопців, щоб мене там залишили. Не розуміла, що діється...
У вас було поранення?
У мене не було поранення. У мене просто не було сил. Дуже нога боліла, і коли ми все-таки добралися в інший підвал, я побачила, що в мене вся нога в крові. Виявилось, що коли я вилітала з машини, то в мене відірвало підошву. А коли потім бігла, то камінці порізали ногу, але тоді я цього не відчувала.
Але це не був ваш перший виїзд?
Це вже був... ну не знаю який, бо я їздила майже кожного тижня, тому не можу точно сказати, який це був виїзд, але це було 10 серпня 2014 року. Після того я дала собі слово...
І тоді ви подумали про заснування цього фонду?
Так. Я сказала собі, що буду допомагати, скільки мені вистачить сил. Хоч після поранення я вже думала, що це все.
А коли ви були поранені?
8 березня 2017 року.
Це вже після кількох років волонтерства, так?
Так. До того були моменти, коли отримувала якусь контузію, але то не рахувалося. Але саме поранення в мене було в голову і в обличчя. Я виїжджала тоді з водієм із села Зайцеве. Це було 8 березня. Я поїхала до хлопців, а коли ми поверталися з позиції до населеного пункту, нашу машину почали обстрілювати. Тоді ще не було листя і з терикону нас добре бачили.
А хто ви за професією?
За професією я тренер. Професійний тренер, але давно ним не працюю. Я 20 років займалася бізнесом, але позаминулого року закрила магазин, тому що ми побудували в Житомирі Будинок ветерана й мені запропонували стати його керівником, а бізнес, який у мене був, — якщо чесно, я вже втомилася від нього, — не хотіла продовжувати.
Потреби на фронті з 2014-го, мабуть, змінилися?
Зараз армія вдягнута, взута, нагодована. Армії не потрібний одяг. Такий, як форма, яку ми раніше привозили. Наразі є все: зимова, літня. Але я, скажімо, працюю зі снайперами, а коли вони йдуть на вихід, їм потрібні певні специфічні речі, то я їм це купую. Або влітку — ну в таланах вони на вихід не підуть, ви ж розумієте!
Їм потрібне щось інше, так?
Я їм привожу такі полегшені кросівки, у яких вони ходять. Вони безшумні, їм у них зручно й нога не париться. А загалом привозимо квадрокоптери. Я сказала, що машини більше привозити не буду, тому що їх дуже важко зараз брати. Суцільний мотлох! Останньо я віддала за одну 4000 доларів, а хлопці в неї вклали вже 80 тисяч гривень на ремонт. Суцільний мотлох...
Ви купуєте ці машини в Україні чи десь за кордоном?
Колись ми брали за кордоном. Це був 2014 та 2015 рік. То «швидкі» я брала в Італії — є в нас там такий Віталій Майданюк, у нього позивний «Гастарбайтер». Він шукав «швидкі» і, напевно, штук 50 їх сюди передав. Ми за них платили, але він їх переоформляв і ще своїм коштом відправляв до кордону. Це була потужна допомога. Я купляла «швидку», коли після поранення лежала в Литві. Я там одну знайшла. Для того, щоб її купити, — а вона була дуже потрібна 30-й бригаді, — ми провели благодійний бал. Там танцювали наші важкопоранені. Вони танцювали на протезі, але так, що люди так і не зрозуміли, що вони на протезі. І після цього балу ми зробили благодійний аукціон, на який я спеціально прилетіла з Литви, щоб його провести. Я ледве відпросилась, бо мене не хотіли з лікарні випускати. Там дуже дороге лікування. Відпустили на два дні.
А сам бал відбувся де?
У Житомирі. У нас. І ми на ньому зібрали 2000 євро. Але машина коштувала 2600 євро. Мені забракло 600 євро. Знаєте, я віруюча людина, я весь час молюся — і коли виїжджаю на передову, і тут попросила Бога допомогти. З мене хлопці сміються, але Боженька таки є. Я в це вірю. І тут приїжджає Тарас Корніюк з ІСТV робити репортаж про цей шпиталь і як там лікують наших поранених. А з ним приїжджає друг ще з одним своїм знайомим, литовським бізнесменом. Я Корніюку пожалілася, за три дні повинна була вже виїхати, а грошей на машину не було. А цей бізнесмен питає, скільки нам не вистачає. Кажу: 600 євро. І він мені дає таке віяло з купюр і каже: це моя допомога. Потім вони своїм коштом ще й документи оформили, поміняли оливу, заправили пальним. Згодом він і сам купував авто. І я їх перегнала сюди. Ще Йонас, є в нас така унікальна людина, яка з перших днів допомагає нашій армії, сам швед, а живе в Литві. Без нього я не знаю, що б ми робили. Так він мені ту машину ще повністю забив усякими потребами для бійців.
Окрім виняткових бізнесменів, хто вашій фундації допомагає?
Допомагають вони не фундації, а волонтеру Толмачовій.
Але хто ж ті люди?
Прості люди, які часом дають по 20 гривень. Приходила одного разу бабуся до мене в магазин, сказала, що про мене чула й хотіла передати 20 гривень, бо якраз одержала пенсію. Мені серце кров’ю обливалося. Ну як я можу від неї гроші взяти? Я не взяла, вона така розчарована пішла, а всі мої продавці мені кажуть: ти її образила, треба було взяти. Але ж я розумію, що вона останнє дає. Подумала: треба, мабуть, було все-таки взяти... Слухайте, минає година, приходить ця бабця, вона на ці 20 гривень купила сала й питає, чи сало я візьму? Є люди, які мені з Донецька перераховували по 25 гривень раз у місяць.
Ви казали, що за свою роботу не завжди отримуєте подяку. Тобто від бійців — квіти й подяка, але в есемесках люди вам пишуть всяке. Які претензії до вас?
Присилають всяку гидоту. Навіть з Чехії.
Отак ні з того ні з сього хтось вважає за потрібне вам щось сказати?
Так. Буває телефонують. Була навіть така історія, що в мене пограбували склад. Я тоді багато накупила для хлопців матеріалу. Склад пограбували, скло на машині побили.
Кількість волонтерів і їхня активність в останньому часі знизилася. Чому?
Багато з них дискредитувало себе й багато людей волонтерам уже перестало довіряти. І мене часто перевіряють. Хочуть бути впевненими, що їхні гроші підуть на допомогу. Інші волонтери самі розчарувалися, тому що люди вже не так активно допомагають. У мене також часто буває істерика, коли мені хочеться опустити руки. Але потім кажу собі: ти ж уже не таке пережила. І я дуже вперта по життю. Поставила собі ціль — не можу не довести до кінця. Знаєте, я стала патріоткою на Майдані. Я ніколи до того не була патріоткою.
Не задумувались?
Не задумувалась, про патріотизм я ніколи не задумувалась, але коли почався Майдан — я почала возити туди медикаменти, бо зрозуміла, що треба допомагати. Я навіть не знала, що в ніч з 18 на 19 лютого там був мій молодший син і що його жахливо побили. Я цього не знала, а була поруч, на Хрещатику робила новий медичний пункт. Але я ще хочу сказати одне. Якби не війна, у мене не було б таких друзів, які в мене є зараз. І за це я дякую Богу.
Comments