Сергій Герасимчук, Київ Фото: Вячеслав Раєвський
Кінець 2021 року продемонстрував посилення Росією свого тиску як на Київ, так і на регіон загалом. Бажання Москви окреслилися в ультиматуми, де забаганка підкорити Україну переросла в давні прагнення — поділити світ на зони впливу й відновити статус «великої держави» (до того ж однієї з двох, адже ні Європейський Союз, ні КНР своїми візаві в Кремлі не бачать і хочуть говорити лише зі США).
Доля України з погляду Кремля визначена — вона не має права на існування як незалежна держава. Для Росії успіх України може обернутися фатальними наслідками, адже продемонструє, що з-під російського чобота можна втекти. І до того ж без жодного покарання. Це може заохотити й інших російських сателітів до таких же кроків, боляче вдарити по імперських амбіціях Росії, а також дати сигнал ситуативним союзникам Москви про її слабкість.
Нейтралітет по-російськи
Подекуди позбавлення України суверенітету ще намагаються незграбно подати в обгортці «фінляндизації». Проте не секрет, що в уявленнях московських еліт нейтралітет не сприймається в його фінському прояві й аж ніяк не в розумінні шведського, австрійського чи швейцарського нейтралітету. Йдеться радше про молдовську модель: Кишинів проголосив нейтралітет конституційною нормою, але це не убезпечило його від присутності російських військ на своїй території. Зрештою, й Україна пересвідчилась, що політика позаблоковості, яку вона провадила за президента Леоніда Кучми, розглядалась у Москві радше як відмова від євроатлантичних амбіцій, що аж ніяк не заперечувала право Чорноморського флоту РФ почуватися в українському Криму, як вдома. Проте апетити Росії зростають.
Їм уже мало «фінляндизації» України, вони прагнуть більшого: помститися за розпад Радянського Союзу — «геополітичну катастрофу ХХ сторіччя», яка так травмувала Володимира Путіна, повернути собі навіть не «радянську», а «імперську» велич. Навіть ціною великої війни. Традиція загравання Почасти серед дослідників російської зовнішньої політики точаться дискусії: хтось відчайдушно обстоює думку про те, що Росія поводиться ірраціонально й від Путіна всього можна чекати. Хтось навпаки — вважає, що Кремль, демонструючи ознаки неадекватності, лише піднімає ставки в грі й насправді керується суто прагматичними інтересами. Видається, що істина, як і зазвичай, лежить посередині. Імперська амбіція, революційний експансіонізм справді лежать в основі російської агресивної політики. Проте це не означає, що на тактичному рівні Кремлю не притаманний прагматизм. Москва намагається грати з іншими світовими акторами: демонструвати тісну співпрацю з Китаєм, водночас натякаючи Заходу, що саме Росія може стати необхідним стримувачем Піднебесної; демонструвати зневагу ЄС і водночас загравати з новим німецьким урядом; розпалювати війну в Сирії й натякати, що роль ОДКБ може бути конструктивною на прикладі Казахстану.
Така гра необхідна Москві. Без неї, у міжнародній ізоляції та під тиском санкцій, Росія перетвориться в нову Північну Корею. Тоді всі розмови про велич стануть спрямованими суто на внутрішнього споживача, а Путін стане новітнім Кімом. Вочевидь, його таке не влаштовує. Ця гра має на меті, допускаючи ймовірність воєнних опцій, досягати своїх цілей меншою ціною. А своїми основними завданнями Росія бачить маркування України як слабкої, не вартої жодної підтримки держави і, звісно, підкріплення цього маркування переконливими аргументами.
Здобути такі аргументи Москва може, спираючись на свій гібридний інструментарій: посилюючи внутрішню підривну діяльність в Україні, активуючи діяльність агентурних мереж, провокуючи внутрішні конфлікти та суперечності, підриваючи інституційну спроможність та довіру до українських державних інституцій.
Плідний ґрунт для російської пропаганди
У воєнному вимірі російсько-українського екзистенційного конфлікту можна шукати лінійних рішень: надалі посилювати обо ронні спроможності, розвивати територіальну самооборону, посилювати контррозвідувальний режим, поглиблювати партнерство з НАТО та продовжувати реформи, що наближали б державу до закріпленої в Конституції мети — євроатлантичної інтеграції. Для гібридних атак такої лінійної відповіді нині немає, а загальне суспільно-політичне тло робить Україну вразливою.
Українське суспільство, і без того травмоване тривалою російсько-українською війною, на початку 2022 року зіштовхнулось із цілою низкою додаткових викликів. Крихкість західної підтримки, відсутність чітких відповідей на питання членства в ЄС та НАТО на тлі російського тиску, з одного боку, загартовують суспільство. Дедалі чіткішим стає розуміння того, що саме українське суспільство, як і у 2014 році, є на передовій, і саме від його стійкості залежать шанси встояти в протистоянні з противником, чиї спроможності в рази переважають українські.
З іншого боку, перспектива запуску Північного потоку – 2 актуалізувала питання енергетичної безпеки України, загроза ескалації та повномасштабної війни веде до інфляції та зростання цін, загострення протистояння між чинним президентом Володимиром Зеленським та його попередником Петром Порошенком поляризує суспільство і все це у своїй сукупності є плідним ґрунтом для російської пропаганди. Звісно, Кремль не може з цього не скористатися й дедалі більше вкорінює в Україні наративи зневіри, розчарування, пригнічення та деморалізації.
Хтось боїться, а хтось ні
Видається, що в ширшій перспективі Москва зацікавлена в тому, щоби не лише здеморалізована Україна впала до рук Кремля, але й увесь світ зрозумів, що ціна за відмову від російського домінування є високою, російське вето в міжнародній політиці має вагу, що спирається не на моральну переконливість та міжнародне право, а на право сильного і зброю. Це хороший старт для подальшого поділу світу на тих, хто має Росії коритися й тих, хто має Росії боятися, у патернах, закладених «холодною війною». Водночас, такий російський підхід не до кінця враховує китайський фактор.
Вочевидь, Пекін Москви не боїться, та й коритися не збирається. Але російська модель поведінки в непрямий спосіб виявилася вигідною для Китаю. Москва намагається довести світові, що сила зброї дає право вирішувати долі країн і ділити світ на зони впливу. Китай уважно спостерігає за реакцією, і якщо в Москви бодай частково вийде — готовий додати до сили зброї ще й силу грошей для переконливості.
Москва демонструє, що авторитарна модель може бути дієвою й не веде до статусу парії. Китай стежить за розвитком подій та й собі починає поширювати ідеї про те, що ефективність врядування не залежить від демократичності. Росія захоплює півострів, а Китай, через мляву реакцію Заходу гадає, що і приборкання бунтівного острова залишиться без відповіді євроатлантичного світу. Розпалювання апетитів КНР — непрямий наслідок російської агресії в Україні, та наслідки цього можуть бути ще більш довгостроковими, лінії поділу, що відтак виникатимуть у світі — більш глибокими, а загроза великої глобальної війни — ще вищою. Та й по Києву це теж неодмінно вдарить рикошетом, адже конфлікт поглиблюватиметься між найбільшою державою-торговельним партнером, яким є Китай, та найбільшим безпековим партнером — Сполученими Штатами.
Рецепт є, і він не новий
Звісно, Київ має малий вплив на велику геополітичну гру. Проте Україна, за підтримки союзників, має шанс на те, щоби скоригувати щонайменше патерн російської поведінки. Досягти цього можна через успіх Української держави в протидії російському натиску. Для цього Києву треба мобілізуватися й докласти всіх можливих зусиль. Передусім у вкоріненні та зміцненні ліберальних та демократичних принципів, але не лише на рівні декларованих цінностей, але й на рівні демократичних інституцій та процедур. Це довело б, що Україна визначилася зі своїми вподобаннями, платить високу ціну за свій вибір і беззаперечно належить до табору демократичних держав світу.
Міцні демократичні інституції, сформовані в процесі реформ, викорінили б і наявні дотепер ґанджі судової системи, унеможливили б вибірковість правосуддя, забезпечили б впровадження прозорих процедур. Це своєю чергою відкрило б ворота для інвестицій, дало б можливість Україні стати невід’ємною частиною економічного західного табору. Звісно, нічого нового в цьому рецепті нема. До того ж, якби Київ не гальмував у втіленні реформ, то ще на початку війни 2014 року його позиції були б значно сильнішими.
Прикро, але лише загроза падіння демократії й торпедування європейського вибору України у 2013 році й російська агресія у 2014 році стали тригером справжніх, рішучих перетворень в Україні та консолідації українського суспільства. Не менш прикро, що лише чергова ескалація стимулює спроби консолідувати й позицію Заходу — нарешті на обох берегах Атлантики усвідомили, що ця війна не тільки про Україну, а і про майбутнє Євросоюзу та силу трансатлантичної єдності.
Зростання ставок
Так, часу згаяно чимало: поки Україна грала в реформи, модернізацію та євроінтеграцію, а європейські партнери спостерігали за «зосередженням Росії» й толерували її імперські фантомні болі, Москва почала свою азартну гру за різними столами. Зросли ставки — тепер вони набули екзистенційного характеру. Та водночас саме зростання ставок веде й до більшого зосередження всіх акторів.
Доводиться підтверджувати міць союзної єдності, посилювати власну політичну стабільність, безпеку та оборону, шукати прийнятні шляхи умиротворення агресора, притомні способи й міру міжнародної підтримки України, вести складну миротворчу дипломатію. Згаяний час уже обернувся десятками тисяч загиблих в Україні, Грузії, Сирії, м’яким поглинанням Білорусі, розколами в межах ЄС та підірваною трансатлантичною солідарністю.
Але все ще є шанс довести, що всі ці жертви та втрати не були марними. Треба лишень від перших кроків з консолідації позицій і зусиль перейти до рішучих дій і у відповідь на російську імперську ностальгію створити повноцінну Антипутінську коаліцію держав та народів, чим вказати Москві, що демократичні принципи, ліберальні цінності та солідарність вільних народів ламають тоталітарну силу та волюнтаризм і можуть стати остаточним вироком Імперії Зла.
Comments