Марія Золкіна, політичний аналітик, Фонд «Демократичні ініціативи» Фото: Петро Андрусечко
Рік на вістрі ножа: як Росія шантажує Захід і Україну
Нинішня загроза російського вторгнення — це продовження гри Росії «в довгу». Гри, активна фаза якої почалася фактично зі зміною президента у США. Уже тоді Кремль остаточно вийшов з так званого режиму припинення вогню на Донбасі, повністю заблокував переговори й у Мінській тристоронній контактній групі, і в Нормандській четвірці, а потім демонстративно почав підводити війська до російського-українського кордону. Тому нинішнє загострення — це накопичувальний ефект протистояння Росії з умовним Заходом протягом усього 2021 року.
Цілі значно ширші
Інтереси та цілі Росії тут — значно ширші за «українське питання». Глобально, Росія прагне перезавантажити її відносини із західними державами та організаціями. Не просто повернутися до business as ususal, але й перерозподілити сфери політичного впливу в Європі. Аналогії з Ялтинською конференцією — невипадкові, хоч добитися Ялти-2 в нинішніх умовах Росії вже навряд чи вдасться. Отже, що треба розуміти про загальний розклад сил та інтересів. По-перше, Росія трансформувала свої вимоги і свій тиск протягом останнього року. Навесні 2021 року вона була більше зосереджена на гарантіях добудови Північного потоку-2, попередженні нових санкцій проти неї й економічній «відлизі» між ЄС і Росією. Саміт Байдена й Путіна минулого літа приніс Росії бажану тактичну перемогу — визнання Росії рівноцінним для США візаві. Втім, уже з осені Росія свідомо підвищила ставки: до скупчення російських військ додалися масштабні політичні вимоги. Від юридичних гарантій нерозширення НАТО на схід — до відмови від активності передовсім США в уже чинних країнах-членах НАТО у Східній Європі. По-друге, реальні очікування Росії відрізняються від публічних вимог. Росія діє за формулою: вимагай нереалістичне, щоб отримати бажане. Так, Кремль, безперечно, розуміє: жодних офіційних гарантій, що Україна не стане членом НАТО, Альянс ніколи не дасть. Втім, для Росії важлива не тільки сама перспектива членства, але і зведення відносин Україна – НАТО до мінімуму.
Наступна тактична перемога?
Так, за останні п’ять років оперативна співпраця в оборонній сфері, сфері безпеки між Україною і НАТО зросла в рази. І тоді як сама Україна невдоволена неготовністю країн-членів надати їй План дій щодо членства в НАТО, для Росії і це вже є занадто тісним зближенням. Тому Росія, найімовірніше, розраховує на політичні сигнали, домовленості про те, що темпи відносин Альянсу з Україною будуть істотно зменшені, а постачання озброєння, спільні військові маневри чи фінансова допомога будуть стриманими й обмеженими. Власне, це для Росії означатиме майже зелене світло для посилення її політичного впливу на Україну. По-третє, після женевських зустрічей між Росією і США та НАТО склалася парадоксальна ситуація: підстав для досягнення компромісу немає, але виходити з переговорів сторони не готові. Сам факт початку стратегічних консультацій між США, НАТО — з одного боку і Росією — з іншого вже є тактичною перемогою Росії. Без видимих результатів у Росії є короткотермінове вікно можливостей, щоби таки примусити Захід бути більш договороздатними. І вона посилює напруження далі. Захід вимушений на це реагувати, хоч західні держави цілком могли б поставити питання на паузу «до кращих часів». Саме тому найближчі місяць-півтора загроза агресії Росії в різних формах — більш ніж реальна. Інакше й російські війська на кордоні, і політичний шантаж Росії почнуть сприйматися як даність, а градус напруження, відповідно, дещо спаде.
Нічого про Європу без Європи
По-четверте, Росія вдало грає і навіть підживлює розрізненість між самими західними державами. Так, між ЄС і США немає консенсусу про те, які саме санкції варто буде запроваджувати. Але головне: немає єдиного розуміння, що вважати достатньою підставою для їх запровадження. І це ключова проблема. І хороший сигнал для Росії, яка в будь-якому разі прагне досягти своїх цілей, але при цьому не натрапити на жорсткі санкції. Потенційні санкції від США традиційно виглядають більш жорсткими, аніж пропозиції від ЄС. Але оскільки Росія зовсім необов’язково вдаватиметься до повномасштабної війни, то й найбільш вбивчі санкції проти Росії так і можуть залишитися лише в планах. Ще один важливий момент щодо єдності Заходу — це сам формат переговорів. На сьогодні ключовим є двосторонній трек — Росія – США. І тут уже не лише Україна, але і ЄС опинився на другорядних ролях. І з’явилася навіть нова форма «заспокоєння» європейських партнерів від Вашингтону: нічого про Європу без Європи. Тому Україні сьогодні критично важливо виступати з європейськими країнами єдиним фронтом, щоб американська сторона не монополізувала фактично право представництва умовного Заходу.
Чи можна уникнути війни?
Загроза нової серйозної ескалації з боку Росії — висока як ніколи. Втім, вона необов’язково має бути у формі повномасштабного наступу на українську територію з окупацією нових областей. Звичайно, бути впевненими в діях Росії майже неможливо. Але ми можемо раціонально розглянути вірогідність і вигідність Росії тих чи інших сценаріїв. Отже, у разі повномасштабного наступу, коли російські війська переходять український кордон, Росія намагається окупувати нові території України, вона однозначно отримує найбільш жорсткі з можливих для самого Заходу санкції і масштабний опір України. Самого наступу не буде достатньо — нові території необхідно буде утримувати під російським контролем, а окупація нових областей — це не контроль над 30% Донбасу. Ані з погляду людських ресурсів, необхідних для цього, ані з погляду фінансів та воєнної потужності. У цьому разі переговори із Заходом майже гарантовано будуть зупинені. Тобто масштабний наступ на Україну абсолютно не гарантує Росії, що вона отримає новий раунд переговорів із Заходом, а її вимоги будуть задоволені. Натомість вона точно отримає військовий опір в Україні і жорсткі санкції. Тому сьогодні масштабна агресія виглядає засобом, ціна якого передбачувано висока для Кремля, а от виграш — явно під питанням.
Набір гібридних атак
Водночас значно більш вигідним і зручним для РФ виглядає набір гібридних атак різного роду: локальна операція на Донбасі (спроба окупувати нові ділянки підконтрольного уряду Донбасу), диверсії, терористичні акти на території України, кібератаки. У такому разі Росія створить напруження, розв’яже новий етап агресії, але зможе уникати прямої відповідальності, на відміну від прямого вторгнення, де все очевидно. Окрім цього, Кремль скористається з уже згадуваної вище неготовності ЄС запроваджувати максимально жорсткі санкції, якщо це гібридні атаки, а не класичне нове вторгнення. І в цьому разі Росія якраз має значно вищі шанси на новий раунд переговорів зі США і Європою й уникнути при цьому серйозних втрат. Таким чином, Україна опиняється ключовим інструментом для Росії у примушенні нею Заходу до переговорів і перерозподілу зон політичного впливу в Європі. Європа більше, аніж Росія, боїться будь-якого воєнного загострення в Україні. Цим, власне, Кремль і спекулює. Але парадокс у тому, що, наприклад, масштабна ескалація на Донбасі буде сприйматися як загроза високого рівня в самій Україні, тоді як в ЄС і в США це не виглядатиме як кардинальна зміна статусу-кво. До гарячої точки на Сході України всі вже звикли. Отже, сьогодні Україна опинилася заручницею великого протистояння Росії із західним світом. І, на жаль, ключовим інструментом для Кремля для досягнення його цілей. Просто піти на деескалацію сьогодні Володимир Путін не зможе — тому атаки на Україну очікувати варто з високим ступенем вірогідності. Тобто не масштабний наступ, а все-таки окремі операції з дестабілізації України й локального воєнного протистояння виглядають сьогодні більш вигідними для досягнення Кремлем його мети. У внутрішньому вимірі Україна має максимально готуватися на оперативному, технічному, адміністративному рівні до всіх аспектів можливої агресії. На міжнародному рівні максимальні зусилля України мають стосуватися повноцінного включення в переговори Заходу із Росією. Щоб на тлі великих гравців не виникла спокуса де-факто знехтувати інтересами України.
Comments