Країна-мозаїка

Роман Кабачій, Київ Фото: Вячеслав Раєвський, Роман Кабачій

Україна допіру вчиться відкривати себе зсередини, свою багатогранність у єдності

Радянська доба, до якої в Україні досі неоднозначне ставлення, принесла об’єднання

більшості українських етнічних земель. Республіка, частини якої зшили зі шматків різних

держав — Росії, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, — мала стати однією з

основ «єдиної історичної спільності — радянського народу». Відтак не було прийнято

пишатися якоюсь різнорідністю. Навпаки, її ховали за безликим «понад 100 народів-братів у дружній радянській родині».

Трагедія топонімії

Влада «щирої радянської родини» могла одним махом переселити цілі народи,

звинувативши їх у колаборації, що вже казати про затирання слідів культури, топоніміки.

Оскільки вся територія України зазнала нацистської окупації, під підозру потрапили всі. У 1944 році було проведено масштабну акцію з перейменувань «національних» топонімів.

Під роздачу потрапили не лише «неблагодійні» народи на кшталт кримських татар, назви

яких залишили лише для гір чи річок, та й то не всіх. Тюркські й німецькі назви були

знищені не тільки в Криму, а й по всьому Північному Причорномор’ю.

Як пише дослідник цієї проблеми Микола Гоманюк із Херсона, «тюркомовні назви були

більш поширені на лівобережній частині Херсонської області. Наприклад, районний центр Новотроїцьке мав назву Сарабулат (Сарибулат), селище Сиваське того ж району —

Каракуй (Каракуі), село Громівка називалось Аирча (Аірча), Воскресенка — Кегенли

(Когунли), Сергіївка — Койчі, Новомихайлівка — Кічкемі або Великий Ташкишкен,

Одрадівка — Карачой або Акермен, Новопокровка — Джани-Киргиз, Заозерне — Каїро-

Тубал, селище Партизани Генічеського району називалось Артакую, село Новодмитрівка

— Джамбурлук (Джембойлук), Стрілкове — Чокрак, Рівне — Артаба, село Олександрівка

Каланчацького району називалось Атамань, Гаврилівка-Друга — Керменчук, Привілля —

Домузла, село Приморське Скадовського району — Карга, село Строганівка Чаплинського району — Джайпа, Іванівка — Терек, село Петрівка Нижньосірогозького району — Мустопой». Верховна Рада директивним рішенням повернула всі історичні назви в Криму, але вже після його окупації. При цьому окремі кримські населені пункти від різних народів мали три-чотири назви.

Лише кілька херсонських сіл повернули собі історичні назви під час декомунізації,

ініційованої Українським інститутом національної пам’яті. Громади сіл, які підпадали під

декомунізацію, обирали собі назви Світанок, Садове, Щасливе, Миролюбівка тощо, а не

Чалбаси (Виноградове на Олешші) чи Келигеї (зараз два села — Таврійське і Гладківка)

біля Голої Пристані. І власне, таке собі Виноградове навіть не підпадало під

декомунізацію, хоч старі назви існують у свідомості селян. Тому я схильний вважати, що

проведено лише декомунізацію, а не деколонізацію. Інша справа, що в таких регіонах, як Херсонщина, топоніми нерідко зливалися (набирали українських форм), тому жодних

підступів тут не помітно. Микола Гоманюк перераховує села, назви яких можна вважати

етнічним колоритом: «Частина тюркських ойконімів у трансформованому стані збереглись і в радянські часи: лівобережні місто Генічеськ (тюрк. Єнічі або Дженішке), селища міського типу Чаплинка та Каланчак, села Чонгар, Буркути, Атамань, Каїри, Каїрка, Нижні та Верхні Торгаї, Нижні Сірогози, Верхні Сірогози тощо. Збереглися тюркські назви також на правому березі: села Бургунка, Качкарівка, Тягинка, Кизомис (Кізім Мис), Новокаїрка».

Такий розлогий відступ про тюркське «маркування» Херсонщини поданий для

ілюстрації масштабу катастрофи народів, які населяли дорадянську Україну. Причому

наразі я згадав киримли і причорноморських німців, але перейменували й так, щоб,

приміром, Янівка ставала Іванівкою, польське село Цареводар — Правдиним, а також

всілякі назви, які чомусь повважали немилозвучними, як-от хутір Пердуни на Львівщині,

який нарекли Шевченковим, або ж пов’язані із релігійністю. Особливо образливо за малі народи й етнічні групи, як-от росіяни-старообрядці чи гагаузи. У перших на Одещині «забрали» назву Жебріяни (стало Приморське), а в других одне з найбільших їхніх поселень Курчу назвали Виноградівкою. Причому після реорганізації районів у

Болградському районі їх тепер три, тому гагаузи звернулися з проханням врешті їх

перейменувати. Щодо Приморських, то після укрупнення на Херсонщині Приморських є

два в Скадовському районі, а ще на Азовському морі є місто Приморськ, якому незле би

було повернути назву Ногайськ (ногаї — частина кримськотатарського народу

монголоїдного типу, що кочували в степах Причорномор’я).

Що казати про численніші народи-сусіди, які потрапили в кордони України, не

виїжджаючи зі своїх населених пунктів? Вони мають право ображатися, коли українська

держава не йде їм назустріч у плані вживання питомих мов. Тому для угорців уперто у

свідомості є Мункач, Берегсас і Унгвар, Кішелменці (Малі Селменці), а румунське село

Красна на Буковині ігнорує назву Красноїльськ, коли організовує відоме на всю Україну

маланкування.

Репортажі на службі туризму

Ситуація із розумінням етнічного різноманіття почала розвиватися із посиленням ролі

репортажистики в українській медіальній та культурній сферах. Одною з проривних у

цьому сенсі книг є «Наші інші» Олесі Яремчук, яка має підназву: «Історії українського

різноманіття». Олеся проїхалася 14-ма етнічними спільнотами в 9-ти регіонах. Іноді це

були історії про одну-дві людини, як-от про останню єврейку з Бродів чи останню

вірменку з Кутів. Але показати колишнє розмаїття також важливо. Більшість репортажів

Олесі друкувалися раніше на сайті The Ukrainians, що позиціонує себе як онлайн-журнал

про успішних українців. Книга Олесі Яремчук уже перекладена кількома мовами.

Інший уже дуже відомий проєкт зі схожою назвою — Ukraїner — це поєднання відео,

текстів, фото, зйомок із дронів тощо. У команду проєкту залучено майже 40 осіб, а також

кілька десятків волонтерів. Вони побували в ромів на Закарпатті, у поляків на

Житомирщині й Поділлі, у корейців в Апостолово, у росіян-молокан на Запоріжжі та ще в

багатьох місцях. Зараз готується до друку книга про 32 національні громади України за

цими проєктами.

Пандемія у світі викликала більше зацікавлення українців власне Україною. І серед цих зацікавлень — національні громади. Основних туристичних напрямків у цьому сенсі є три: Закарпаття (угорці, румуни, волохи), Буковина (румуни і старообрядці), Буджак або Південна Бессарабія — нині це частина Одещини на південь від Дністра між кордоном з Молдовою та Кілійським гирлом Дунаю (гагаузи, болгари, молдавани, старообрядці-липовани з Вилкового).

Пандемія у світі викликала більше зацікавлення українців власне Україною. І серед цих

зацікавлень — національні громади. Основних туристичних напрямків у цьому сенсі є

три: Закарпаття (угорці, румуни, волохи), Буковина (румуни і старообрядці), Буджак або

Південна Бессарабія — нині це частина Одещини на південь від Дністра між кордоном з

Молдовою та Кілійським гирлом Дунаю (гагаузи, болгари, молдавани, старообрядці-

липовани з Вилкового). Звісно, окрім цих напрямків, є й інші, але «завдяки» тривалому

перебуванню в СРСР зникло набагато більше різноманітностей. Проте, поїхавши на ту ж

Херсонщину в село Зміївка, можна ознайомитися зі спільним проживанням бойків з

нинішньої території Польщі, німців і шведів. Поїхавши в села біля Путивля на Сумщині,

можна ще застати представників російської етногрупи горюнів. Поїхавши на північ

Чернігівщини, можна почути місцеву білоруську говірку. У кількох областях України

проживають турки-месхетинці, які через депортацію потрапили з Грузії в Узбекистан, а

потім, після погромів у Ферганській долині, сюди.

Великим плюсом туристичних відвідин національних громад є місцеві фестивалі чи

святкування традиційних свят. Вони поєднуються із «кулінарним» туризмом, що відкриває інший вид розмаїття, про який до певного моменту не підозрюєш. Такі фестивалі відбуваються на Закарпатті, уже згадана Красна Маланка на Буковині, є різного роду болгарські й гагаузькі масові свята в Болграді та сусідніх селах. І звісно, є місцеві кулінарні цікавинки: у Вилковому — чорноморський оселедець, тут він зветься «дунайка» (такий же дніпровський на Херсонщині має назву «пузанок»), ніжне вино «новак» із винограду, що виріс на дунайському мулі, смачнюча рибна юшка.

Великим плюсом туристичних відвідин національних громад є місцеві фестивалі чи святкування традиційних свят. Вони поєднуються із «кулінарним» туризмом, що відкриває інший вид розмаїття, про який до певного моменту не підозрюєш.

Херсонці відроджують зараз виробництво бекмесу — це мед із кавуна з молоком, схожий на повидло. Турки-месхетинці роблять свої хінкалі, які відрізняються від грузинських розміром — маленькі, як пельмені.

Окрім кулінарних смаколиків, приваблює також архітектура. Церкви липован, кірхи

німців на Миколаївщині, костели й маєтки поляків. Щодо останніх, то з ініціативи

Польського інституту в Києві (директором був тоді Бартош Мусялович) та Консульства

Польщі у Вінниці 2018 року було реалізовано проєкт «Україна і Польща. Слідами

історичної спадщини». Організатори писали тоді: «З-понад сотні місць у списку, де будуть

проводитися зйомки, будуть загальновідомі. Наприклад, фортеця в Кам’янці-

Подільському, Хотин, Львів або Збараж. Однак польські та українські історики разом

потурбувалися, щоб у списку були й менш відомі, але не менш цінні з історичної точки

зору місця — Підгірці, Поморяни, Золочів і т.д.». Серед завдань проєкту було залучення

місцевих влад до опіки над пам’ятками і приваблення туристів, у тому числі т.зв.

ностальгійних. Проєкт реалізовано трьома мовами: українською, польською й

англійською.

Через пізнання української етнічної мозаїки українці не лише розширюватимуть

світоглядні уявлення — вони розвиватимуть повагу до іншого й позбуватимуться

комплексу меншовартості, бо, виявляється, є ще хтось у меншості. І це допоможе нам усім як країні.