Павло Кост, Київ Фото: Вячеслав Раєвський
Після 2013 року Україна виконала велику, але незавершену роботу в напрямку зміцнення незалежності газового сектору від зовнішніх, насамперед російських, чинників. Зміна влади у 2019 році суттєво не вплинула на коригування цього курсу. Для оцінки стану незалежності газового сектору потрібно аналізувати три аспекти: умови для нарощування власного видобутку, збереження транзиту ГТС України та успіхи у використанні підземних сховищ газу (ПСГ).
Із газовидобутком маємо дуже неоднозначну картину. Загальний курс на досягнення газової самодостатності, оголошений ще у 2016 році, ніхто не скасовував, проте він реалізується лише наполовину. Останніми роками Україна забезпечує власні потреби в газі приблизно на 65%, а решту імпортує на західному кордоні. Технологічна можливість наростити власний видобуток є, проте для цього потрібне покращення умов функціонування компаній. І варто розуміти — це може статися не раніше ніж за 5 років послідовної та стабільної роботи.
Умовна конкурентність
З одного боку, Україна провела ще у 2017–2019 роках досить успішну дерегуляцію, яку продовжує до сьогодні — переважно зусиллями Державної служби геології та надр України. Завдяки цьому газові компанії відчули значне полегшення дозвільно-регуляційної бази. З другого боку, маємо об’єктивний фактор — турбулентність ринку. Спочатку, починаючи з другої половини 2019 року, світові ціни на газ критично знизились, що поставило під сумнів економічний сенс вкладень у видобуток. 2021 рік, навпаки, приніс небачений стрибок цін на блакитне паливо.
Проте перспективи цінових котирувань є неясними, а пам’ятаймо, що від початку робіт на родовищах до отримання промислового газу проходить не менше трьох років — відповідно, компанії мають планувати свою діяльність заздалегідь і будь-які зміни ключових параметрів (а ціни на газ таким параметром є без сумніву) впливають на готовність вкладати кошти в роботи на родовищах. Безумовним успіхом України в цьому контексті було повне скасування в серпні 2020 року (для побутових споживачів) та в травні 2021 року (для підприємств теплокомуненерго) спеціальних обов’язків, тобто зобов’язання до реалізації газу за регульованою ціною.
Відтепер усі можуть купувати газ у будь-кого за будь-якою ціною. Але це на папері. Насправді, з огляду на домінантну роль Нафтогазу на ринку, ніхто не може конкурувати з державною компанією (за винятком сегменту промислових споживачів, де справді й давно панує вільна конкуренція, але це 44,6% від усього ринку). На початку минулого року Нафтогаз встановив річну ціну на газ, яка визначила тенденцію на ринку і яка суттєво нівелює фактор привабливої ціни для компаній газовидобувачів. Причому це рішення супроводжували кадрові зміни в Нафтогазі — звільнення з порушенням процедур голови правління Андрія Коболєва, який не погоджувався на подібний підхід, та рокіровок у Наглядовій раді. Встановлена ціна не є критично низькою, проте є сигналом для ринку, що в будь-який час може бути змінена знов, що послаблює готовність до інвестицій у видобуток.
Ще гіршим сигналом було оприлюднення КМУ в січні 2022 року порядку продажу на газовій біржі палива власного видобутку приватниками (саме приватні компанії послідовно, на відміну від державних компаній, нарощують видобуток) для потреб споживачів, які використовують газ для соціально важливих цілей (наприклад, виробництво продовольчих товарів). Абстрагуючись від об’єктивних факторів (кон’юнктура на ринку газу), це явний крок назад, який ще більше гальмуватиме готовність компаній до інвестування у видобуток. Причому в сегменті промислових споживачів, який досі вважався зразково конкурентним (як для українських умов).
Транзит газу й зовнішні чинники
Ще менше приводів для задоволення маємо в збереженні газотранзитної ролі України. Безумовно, тут ще більше значення мають зовнішні чинники — інтереси РФ та інших світових гравців. Проте потрібно повернутися до грудня 2019 року. Саме тоді Київ легко погодився на тактично виграшний, але стратегічно програшний варіант 5-річного контракту на транзит із Газпромом. Контракти можна розбирати довго і знайти в них цілу низку позитивних для України положень, але з точки зору збереження транзитної ролі та протистояння газогону «Північний потік – 2» треба підкреслити: без жодних сумнівів — Київ позбувся ключового важелю впливу, яким була наявність довгострокового контракту на суттєві об’єми газу. Тепер подальший розвиток навколо транзиту залежить уже не від України. Заради справедливості варто віддати належне команді президента Зеленського — у дуже короткий проміжок часу встигли завершити відокремлення Оператора ГТС зі структури Нафтогазу та забезпечили його успішне функціонування. Це посилює в тому числі й безпеку країни. Також на базі Укртрансгазу вдалося відокремити Оператора ПСГ. Це створило шанс на інтеграцію сховищ до європейського ринку й передумови для цього вже є. Однак останні тенденції на ринках ці плани поки що суттєво підкоригували. Тож у газовому секторі в підсумку маємо, по-перше, покращення регуляційних умов для інвестування у власний видобуток, по-друге, погіршення цих умов шляхом регулювання цін (посилення ручного управління), по-третє, згоду на позбавлення себе важелю впливу на збереження транзитної ролі та, по-четверте, створення передумов до інтеграції ПСГ до європейських ринків.
Електроенергетика
Для зміцнення безпеки цього сектору насамперед важливі такі аспекти: від’єднання Об’єднаної енергетичної системи України (ОЕС) від пострадянської БРЕЛЛ та її інтеграція з ENTSO-E, системне вирішення дефіциту енергетичного вугілля та питання імпорту електроенергії з Білорусі та РФ. Що стосується першого аспекту: за правління Зеленського принаймні декларативно продовжується курс на синхронізацію ОЕС з ENTSO-E. Проводилися тести технічної готовності, реконструкція інфраструктури з особливим урахуванням проблеми т.зв. вузьких місць у системі та адаптація регуляторної бази. Також практично завершився процес сертифікації Укренерго — оператора системи передачі. Властиво, для забезпечення належних технічних умов залишаються два етапи тестувань роботи в ізольованому режимі — після від’єднання від БРЕЛЛ — кілька днів у період пікових морозів та пікових спек. Сумніви викликає те, що Україна ризикує відкласти зимові тести на наступний рік через власну некомпетентність у підготовці до опалювального сезону, але таке відкладення некритичне за умов, що до наступної зими Київ підготується із суттєвим запасом, а наразі виглядає так, що зимовий сезон 2022/23 буде ще важчим, ніж поточний. На технічну готовність до інтеграції та загалом безпечне функціонування ОЕС падає тінь від браку ясності щодо створення маневрових потужностей — їхній дефіцит із року в рік є все більш відчутним, а технічний стан генерації, м’яко кажучи, не покращується. Ініціативи ексочільниці Міністерства енергетики (весь період керування відомством — у статусі в.о.) Ольги Буславець щодо конкурсу на їх створення зірвано й відкладено в шухляду.
Розбалансований, зарегульований та неконкурентний
Гірше в контексті інтеграції до ENTSO-E є те, як функціонує запущений у липні 2019 року ринок електроенергії. Він розбалансований, зарегульований та неконкурентний. У такому стані інтеграція з європейськими мережами можлива технічно, але не принесе особливої користі та може спровокувати цілу низку побічних ефектів. Загалом, проблеми на ринку за останні два з половиною роки тільки поглиблювалися. Не вдаючись до подробиць, ключовим недоліком підходу Зе-команди видається прагнення до регуляції ринку та відсутність стратегії його розвитку. Ця проблема настільки глибока, що загрожує енергетичній безпеці країни. Нова вугільна конфігурація (через окупацію територій Донбасу з великою кількістю антрацитових шахт) спричинила переобладнання теплових електростанцій на газові групи вугілля. Але це були здобутки попередньої влади. Зе-команда не зробила нічого, щоб дефіцит вугілля став меншим і продовжує покривати його імпортом, причому робить це недбало, що вилилось у проблеми цієї зими. До того ж проблеми вугільного сектору перебувають на периферії порядку денного, що сприяє занепаду. Після 2019 року поглибилася вразливість України, пов’язана з імпортом електроенергії з Білорусі та РФ. Хоч ідеться про невеликі об’єми, вони мають суттєвий вплив на балансування та ціни на ринку, що спотворює конкуренцію. Але найголовніше те, що імпорт із цих країн дає Москві та Мінську важелі впливу на Київ — у разі різкого припинення експорту це могло би спричинити технологічні труднощі оператору системи Укренерго. Можна припускати, що імпорт дешевої енергії з цього напрямку впливає на зниження цін на ринку України, що для Києва є достатнім критерієм, навіть попри безпекові ризики. Загальна картина електроенергетичної безпеки за правління нинішньої влади наступна. По-перше, загальне продовження курсу на Захід, по-друге, поглиблення структурних проблем ринку до загрозливих для безпеки масштабів та, по-третє, домінування тактичного підходу над стратегічним.
Нафтопродукти
Традиційно три сегменти нафтопродуктів — бензин, дизель та автогаз — мають різну структуру походження ресурсу, що напряму впливає на їхню стабільність та безпеку. Найкраще диверсифікованим є ринок бензинів. На ньому українські виробники (НПЗ у Кременчуці та маленькі заводи) зберігають частку ринку, що коливається в межах 50%. Це достатня подушка безпеки. За останній рік відбулося зростання впливу білоруських бензинів до 40%, але це не створює жодних серйозних ризиків для ринку — сябри більше займали нову, розширену для бензинів нішу, ніж витискали інших з ринку.
РФ використає нафтопродуктовий важіль у політичних іграх?
На ринку дизеля, який є найбільшим серед нафтопродуктів, картина значно гірша. Білоруські та російські продукти займають сукупно до 70%. Подією минулого року було призупинення роботи нафтопродуктопроводу «Прикарпатзахідтранс», яким із РФ надходив дизель, а також зачистка ринку від Proton Energy — посередника імпорту нафтопродуктів Роснєфті в Україну. Простір після Proton негайно і плавно зайняли білоруські виробники. Мозирський НПЗ майже повністю працює на український ринок. Варто додати, що інший, Новополоцький, опинився під санкціями США, що теж варто брати до уваги як ризик імпорту. Також Україна наростила імпорт з морського напрямку. Крім того, минулого року відбувся довгоочікуваний ривок вітчизняного Кременчуцького НПЗ, який збільшив переробку і планує збільшити її у 2022 році на 1 млн тонн нафти. З часом новим посередником поставок ресурсу Роснєфті став азербайджанський Socar, який передав права оператора невідомій компанії з Греції — SNEL.
Усе це затягнулося на понад пів року, але ринок працював стабільно. Ці події показали ефективність моделі, але варто пам’ятати, що вона буде працювати доти, доки РФ не буде використовувати нафтопродуктовий важіль у політичних іграх. Зараз український ринок преміальний і російські постачальники на ньому заробляють гарні гроші, відповідно, маємо симбіоз. Проте якщо уявити тотальну блокаду поставок з РФ (та з Білорусі — сумнівів у тому, що Лукашенко підтримає Путіна, немає), ця модель ринку дизеля не спрацює. На ринку автогазу відбувалися схожі тренди. Частка продуктів з РФ та Білорусі коливається від 65% до 72%, але ринок є дуже гнучким. Наприклад, минулого року зменшення поставок з Росії компенсувало море, частка якого зросла на 5%. Тим не менше, картина та сама, як і на ринку дизеля — поки РФ сприймає український ринок лише через комерційну призму, усе буде працювати чудово. Але якщо з Кремля надійде наказ припинити поставки, легкою турбулентністю це не обмежиться.
Ринок нафтопродуктів за часів правління Зе-команди не зазнає суттєвих змін із погляду безпеки. За винятком зачистки компаній, пов’язаних з Віктором Медведчуком, практично продовжується функціонування моделі, побудованої за часів Петра Порошенка. Це гарно диверсифікований ринок із гнучкістю й можливостями переключення на інші напрямки. В актив нова влада може записати собі поступове нарощування активності вітчизняного НПЗ у Кременчуці. Слабким місцем є залежність від політичного фактора з Кремля: відкритим залишається питання, наскільки достатнім і довготривалим аргументом для російських постачальників є преміальність українського ринку й наскільки Кремль готовий запустити сценарій тотальної блокади.
Ядерна енергетика — курс пригальмував
Мабуть, найбільш контроверсійними були дії Зе-команди в секторі ядерної енергетики. Після зміни влади у 2019 році Київ загалом продовжував обраний попередньою владою курс на зрив зв’язків з РФ. Водночас темп цього курсу суттєво пригальмував. Нове керівництво України та Енергоатому виконувало плани щодо диверсифікації постачань ядерного палива для АЕС. Також продовжує, але з великим запізненням, втілювати в життя проєкт Централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива в зоні відчуження. Ба більше, попри два роки простою, у 2021 році Зе-команда прозвітувала про відкриття нового розділу міжнародної співпраці у ядерній енергетиці. Було підписано два меморандуми про співпрацю.
Один — із Westinghouse щодо добудови двох блоків на Хмельницькій АЕС з можливістю будови нових блоків на інших об’єктах. Другий — з американською NuScale щодо малих ядерних реакторів. Реалістичність імплементації меморандумів, особливо першого, є дуже низькою. Але ще гірше, що влада продукує проблеми, які будуть перешкодою для реалізації планів співпраці з Вашингтоном. Суттю цього курсу є ручне управління сектором із провідною метою — забезпечити дешеву електроенергію, а головним гарантом цього є Енергоатом. Інвестувати в такий ринок американці навряд чи захочуть. Інституційний хаос навколо Енергоатому Енергоатом залишається заручником обраної ще попередньою владою моделі ринку електроенергії. Проте діяльність нинішньої влади тільки збільшувала негативний вплив ситуації на ринку ядерної енергетики. Ще одним серйозним недоліком Зе-команди є інституційний хаос навколо Енергоатому та порушення незалежності Державної інспекції ядерного регулювання.
Досі бракує відповідей на сакраментальні для ядерної енергетики запитання: що буде з блоками АЕС, які за планом потрібно виводити з експлуатації між 2030 та 2040 роками (таких блоків буде 12 з теперішніх 15). Якими потужностями їх буде замінено або, у разі продовження термінів експлуатації, який буде його механізм? Тож маємо відсутність довгострокового бачення ролі АЕС. Непокоїть те, що в Енергоатомі та енергетиці простежується слід вкрай проросійського позафракційного депутата — Андрія Деркача. На думку більшості експертів, саме його люди прийшли керувати Енергоатомом навесні 2020 року, а колишній юрист Деркача Герман Галущенко очолив Міністерство енергетики навесні 2021 року. Деркач відомий як «головний атомник» Віктора Януковича й один із представників Російської православної церкви в Україні в одній особі. Його прізвище перебуває в санкційних списках США. Усе це наводить експертів на думку, що у випадку з ядерною енергетикою маємо справу з тихим саботажем — формальним рухом до зміцнення безпеки, який рано чи пізно призведе до його провалу.
Замість висновків
Звичайно, з позицією РФ щодо України та її енергетики все ясно давно. Але варто звернути увагу на іншого ворога безпеки української енергетики. Практично в кожній з описаних сфер простежується чіткий «глибоко внутрішній» ворог процесу зміцнення безпеки держави — популізм і тяга до ручного управління ринками. За безпеку треба платити — це істина, яку Володимир Зеленський не встиг або не захотів засвоїти. І за це доведеться платити. І здійснення платежу буде можливим лише тоді, коли президент зрозуміє, що доведеться платити в тому числі своїм рейтингом.
Comments