Відчуття Карпат

Дмитро Безверхній Фото: Ленка Віх

Це було б ідеальне місце для злочину! Ви тільки уявіть: група незнайомих між собою людей опиняються в заміському комплексі, подалі від зайвих очей та поближче до урвистих гірських схилів. Кожен має що сказати, але не кожен говорить, бо всі пишуть. Бракує грамофона з рипучими звуками обвинувачень, десяти темних фігурок на столі та веселої пісеньки з нещасливим кінцем… А втім, ця історія таки зовсім інша — з хепі-ендом та літературою.

Мій шлях до Карпат розпочався не з привабливого туристичного буклета, важкого рюкзака чи підйому на Говерлу (з обов’язковим чек-іном для соцмереж). Натомість: маленька хатина серед розгарячілого літа, прохолодні клавіші лептопа й тема для есею — «Дія відбувається в Карпатах». Кілька днів на дослідження, години занурень в історичні джерела й у власні думки витворили потрібний текст — «Незалежність гір, або Погляд крізь газетні шпальти», — ось вона, перепустка до Карпатської Літературної Резиденції (КЛР). Охочих було 118, відібрано 8 авторів за есеями та 8 досвідчених літераторів, котрі в межах резиденції свої есеї мали написати.

Із 2017 року КЛР уже встигла стати літературним домом і творчою майстернею для таких літераторів, як Юрій Винничук, Наталка Сняданко, Андрій Любка, Галина Крук та багатьох інших. Але цьогоріч кількість резидентів була найбільшою — 16, тому подію навіть довелося розділити на два заїзди. Перше знайомство з Карпатами загострило всі чуття. Змусило, як ніколи досі, придивлятися, дослухатися, відчувати осінь і себе в ній. Карпати на смак — ожина. Вона зустрічає подорожніх обабіч вузеньких стежин, які манливо тягнуться у хвойнолисту невідомість. Ожина смачна. Утім, навзамін бруднить руки, уста, новесенькі джинси, сповільнює шлях далі (чи шлях назад). Чіпляється за комір або рукав, лишає непомітну дряпку на нозі чи зап’ясті, яка помітно болітиме лишень наступного ранку.

Карпати на дотик — вітер, що облизав тебе прохолодою й застудою. Тутешній — він настільки всюдисущий, мов старанний пастух, який зганяє отари вранішніх туманів із найвищих верхівок тобі під прочинене вікно. На позір Карпати невимовно дивовижні. Вони змушують вмовкнути, зупинитись і просто дивитися. Інколи здається, що з-за якоїсь із гір краєчком своїх численних надбудов, дашків і вежок покажеться Мандрівний замок Хаула — точнісінько, як у Діани Вінн Джонс.

Гори звучать містично й загрозливо, але зовсім не луною чи багатоголоссям простору, а тихим монотонним потріскуванням високовольтних ліній електропередач. Вчуваєш їх усюди, ніби наперед приречені сигнали SOS, котрі линуть з узвишка на узвишок. Тутешня гориста місцевість пахне хвойним лісом, свободою, вологою і трішки газом, що просочується (ні-ні, зовсім не з надр) із погано прикопаних труб поруч численних котеджів. Ці вигадливі будиночки виростають і зникають майже так само швидко, як мухомори, що яскравіють серед трав на пологих схилах бескидів. А шостим відчуттям Карпат стала література.

Завдяки КЛР 8 авторів другого заїзду — Вахтанґ Кебуладзе, Ольга Лисак, Олександр Михед, Христина Шалак, Сергій Лущик, Ірина Шувалова, Галина Ткачук та Дмитро Безверхній (себто я) — упродовж двох тижнів у Славську, що на Львівщині, занурилися в натхненну атмосферу творчості. Такі різні. Кожен зі своїм ритмом життя, досвідом, історіями. Утім, об’єднані найголовнішим — спілкуванням — саме це (а не щось із романів Крісті-Дойла-По) стається, коли група незнайомих між собою людей опиняються подалі від зайвих очей та поближче до гірських схилів.

І тут таки варто краще придивитися до кожного з «підозрюваних». Найпершою свій день, перехоплюючи світанки, починала Ірина Шувалова. Їй вдавалося жити між Україною й Китаєм, знаходити точку перетину десь серед карпатської рівноваги та час на підкорення довкружніх гір із незмінно помічною ковінькою. Під псевдо «Зелена Білка» Галина Ткачук наповнювала резиденцію щирим сміхом, а свій ютуб-канал новим літ-контентом — напросившись, можна було навіть стати оператором, що я й робив.

Олександр Михед не тільки розповідав про кураторський досвід, подкасти, те, як працює нон-фікшн, а й давав уроки гри в пін-понг та «Вежу Ведмежу». Христина Шалак заворожувала порівняннями, що їх використовує в репортажах, оповідями про роки роботи з пацієнтами психіатричних лікарень у будівлях, схожих на палаци. Ольга Лисак занурювала у світ слов’янської міфології та полуденних ворожінь. Спогади про пані Ольгу завжди тепло пахнуть воском свічок, які вона нас вчила робити власноруч.

Вечір у КЛР завжди належав вину й Вахтанґу Кебуладзе, який знається на хороших напоях і терпких темах до цих напоїв. У такій компанії найкращим сусідом може бути або талановитий поет, або лікар-психіатр. Мені пощастило двічі в одній особі, адже моїм сусідом став Сергій Лущик. Саме від нього дізнався правило хорошого самопочуття та психічного здоров’я — нічого не пояснювати... от я й не буду. Місце, де запросто міг статися злочин, перетворилося на місце, де трапилася справжнісінька літературна пригода — Карпатська Літературна Резиденція, — простір людей та історій, простір, де ці історії набувають сенсів та стають текстами. Або ж назавжди забуваються, губляться між звивистих стежин, замулюються в гірському потічку пам’яті, розчиняються в другому келихові червоного сухого, залишившись нерозказаними. КРЛ — місце, де можна почути інших і прислухатися до себе.