Євген Магда, Київ Фото: Вячеслав Раєвський
Пошук нових образів та нових сенсів для політика, який протягом тривалого часу перебуває біля стерна держави, є необхідним компонентом збереження посади. Російський президент Володимир Путін зробив ставку на Мюнхен — місто, з яким у європейській історії асоціюється одразу кілька подій.
Столиця Баварії стала місцем, де про Путіна багато говорили. Мюнхенська промова Путіна в лютому 2007 року засвідчила небажання Росії миритися з домінуванням Сполучених Штатів у світовій політиці. Путін заперечив однополярний характер світу, хоч, за великим рахунком, це ще більш показово зробили терористи у вересні 2001 року, завдавши дошкульного удару по Сполучених Штатах і зруйнувавши Всесвітній торговельний центр. Амбіції російського президента спиралися не лише на ядерний потенціал країни, який значною мірою дістався в спадок від СРСР, але й на потік нафтодоларів, який дав змогу купувати європейських політиків та нарощувати потенціал власної армії. Зі Сполученими Штатами Росія не наважується виходити на пряму конфронтацію, віддаючи перевагу ударам по країнах, які є союзниками та партнерами Вашингтону. Грузія в серпні 2008 року, Україна в лютому 2014 року та до сьогодні — найбільш показові приклади «мюнхенської силової дипломатії» Кремля.
Історична політика Росії
Для кращого розуміння логіки дій Путіна на нинішньому етапі доцільно приділити кілька рядків історичній політиці Росії. Вона значною мірою підпорядкована інтересам держави, і грошей на це об’єктивно не шкодують. Версії важливих для Кремля подій та епізодів активно просуваються до масової свідомості не лише через публічні дискусії істориків та публікацію різноманітних досліджень, але й через продукцію російського кінематографа, який випускає різноманітні агітки з голлівудським розмахом та спецефектами. Путін не залишається осторонь цього процесу, звісно, не знімаючись у художніх фільмах. Але різноманітні документальні стрічки за участю президента Росії регулярно з’являються на блакитних екранах, і там він не лише розповідає байки про роботу таксистом у Петербурзі на початку 90-х. Його роль значно цікавіша. Зокрема, у фільмі «Крым. Путь на Родину» президент Росії визнав фактичне загарбання півострова російськими військами, які виступали у вигляді «зелених чоловічків» без розпізнавальних знаків.
Історичний наступ на Польщу та Україну
Російський президент наприкінці 2019-го – на початку 2020 року виступив локомотивом гібридизації Голокосту. Він особисто просував тезу про те, що провину за масове знищення євреїв на окупованих територіях Європи з нацистами мають розділити й тамтешні мешканці, які з різних причин співробітничали з окупантами. Вістря критичного удару Путіна було спрямовано на Польщу, і він навіть прочитав коротку лекцію про особливості Голокосту в Польщі своїм колегам із СНД наприкінці 2019 року. Промовистий нюанс: посла Польщі в Німеччині кінця 30-х років Юзефа Липського Путін назвав «сволотою та нацистською свинею». У січні 2020 року російський президент виступив на Форумі пам’яті жертв Голокосту в музеї «Яд Вашем».
Немає сенсу переповідати тези цього виступу, варто лише згадати, що адміністрація музею була змушена вибачатися, оскільки з уст Путіна прозвучали фрази, які не мають нічого спільного з реальними історичними подіями. Припускаю, що лише пандемія COVID-19 зупинила наступ на Польщу на вищому рівні російської політики. Путін переключився на Україну, опублікувавши 12 липня на сайті Кремля статтю «Про історичну єдність росіян та українців». Вона була опублікована російською та українською мовою, проте викладені в публікації думки нівелюють значення українського перекладу. Крім відомої тези про «єдиний народ», Путін нарікав на використання Австро-Угорщиною українського питання проти Росії, назвав Україну «дітищем радянської епохи» та звинуватив Захід у перетворенні України на анти-Росію. Ці тези російський президент повторив у дещо розширеному вигляді під час традиційної пресконференції наприкінці грудня 2021 року. Однак це ще далеко не все.
Як реконструювати Мюнхенську угоду
Схоже, Володимир Путін сьогодні прагне вийти на якісно інший рівень усвідомлення історичних подій: він прагне реконструювати одну з найбільш драматичних подій ХХ століття — Мюнхенську угоду 1938 року. Нагадаю, що її результатом стало фактичне знищення Чехословаччини — країни, яка могла протистояти Гітлеру, однак через тиск західних союзників здалася без бою та була пошматована. Промисловий потенціал Чехословаччини працював на військові потреби нацистської Німеччини.
Сьогодні ми бачимо вкрай небезпечні аналогії з подіями 30-х років. Хіба не нагадує окупація Криму аншлюс Австрії щонайменше відсутністю оперативної реакції з боку Заходу. На жаль, демократичні країни так і не навчилися вести розмову з диктаторами, тримаючи напоготові необхідні заходи для їхнього приборкання. Численні випади Гітлера на адресу Чехословаччини, які, власне, спричинили проведення Мюнхенської конференції та її рішення, дуже нагадують нинішні слова Путіна про «створення України Володимиром Леніним» на історичних російських землях.
Хіба лідер Судетської німецької партії Конрад Генлейн, який вправно виконував забаганки Берліна, не подібний до захарченків, пушиліних, пасічників, які діяли та діють на українському Донбасі? Власне, і функціонування самопроголошених «ДНР/ЛНР» — це історія, дуже подібна до боротьби за автономію Судетської області. Стоп, але ж ОРДЛО теж пропонують «розширену автономію» в складі України. Той факт, що Угорщина та Польща в 1938 році взяли участь у шматуванні Чехословаччини, лише дає можливість припустити, що Росія продовжить залучення Білорусі та інших пострадянських країн до своїх геополітичних авантюр.
Це Захід повинен виконати чорну роботу
Гіпотетичне підпорядкування України Росії (наприклад, через примус до виконання Мінських домовленостей) матиме важкі наслідки для європейської безпеки. Питання не лише в збереженні української державності. Путін у такому разі отримає можливості для виходу на оперативний простір, зможе загрожувати низці держав-членів НАТО, які вступили до лав Альянсу після 1997 року (згадайте про гарантії безпеки, які вимагає Кремль від Заходу). І це дає змогу ще раз нагадати про небезпеку політики умиротворення агресора, незалежно від того, хто сьогодні говоритиме про її доцільність. Однак є і ще один факт: Москва дуже зацікавлена в тому, щоб саме Захід примусив Україну підкоритися російській волі, добре усвідомлюючи деморалізуючий характер подібної ситуації. Володимиру Путіну однаково, хто гратиме роль Едуара Даладьє чи Невіла Чемберлена у виставі, де він відвів собі місце Адольфа Гітлера, а Лукашенку пропонує приміряти на себе чорну сорочку Беніто Муссоліні. За великим рахунком, для Путіна немає значення, хто заявить, подібно до Чемберлена: «Я привіз мир для цілого покоління», для нього важливими є лише власні агресивні плани. Лондон та Париж могли пояснювати власні дії наприкінці 30-х років ХХ століття прагненням стримати агресивні наміри Йосифа Сталіна. Проте важко уявити, що низка проблем сучасної України можуть стати мотивацією для Заходу піти на угоду з Путіним, який послідовно руйнує систему безпеки в Європі.
Hozzászólások