Білоруси в Україні: хто вони та що роблять?

Юрій Свірко, Київ Фото: Вячеслав Раєвський

Еміграція царська, радянська та лукашенківська

У квітні 2017 року європейська делегація на чолі з Берендом де Гроотом, тоді

керівником програм співробітництва Представництва ЄС в Україні (нині він обіймає таку

саму посаду в Представництві ЄС у Білорусі), приїхала з міста Дніпра до розташованого

поруч селища Сурсько-Литовського. Хор новоствореної Сурсько-Литовської об’єднаної

територіальної громади зустрів гостей традиційно: хліб-сіль, національні костюми,

народні пісні…

– Як називається ця гарна українська пісня? — поцікавився пан де Гроот.

– Вона білоруська, — відповів хор.

Уже потім делегація дізналася, що село Сурсько-Литовське назвали так на початку ХІХ

століття нащадки литвинів-білорусів на честь Великого князівства Литовського. Адже 30

травня 1793 року, між другим та третім поділами Речі Посполітої, був підписаний

царський указ про переїзд селян казенної суконної мануфактури з містечка Дубровна

Могилівської губернії (тепер Вітебської області) до Катеринослава (нинішнього Дніпра), і

вже наступного літа, у липні 1794 року, для роботи на фабриках прибуло 285 сімей із 1792 осіб.

Після створення УСРР село в 1925 році належало до Сурсько-Литвинської білоруської

національної сільської ради, і в той же колективізаційний період його залишив

народжений там син місцевого іконописця Федір Решетников (1906–1988), картина якого

«Знову двійка», написана в 1952 році, була відома всім повоєнним поколінням школярів

усього Радянського Союзу. Але спитай зараз цих ексшколярів, хто автор цієї картини, де

саме він народився та якого був етнічного походження, — і можна сміливо ставити двійку за відповідь.

Зрештою, винні в цьому й самі білоруси, які завжди та повсюди дуже добре

асимілювалися. Це стосується всіх трьох періодів еміграції з Білорусі до України —

царського (до 1917 року), радянського (1917–1991 роки) та останнього, який можна назвати лукашенківським (з 1994 року, адже в 1991–1994 роках білоруси переважно

поверталися з України до Білорусі, як і українці з Білорусі до України).

Відомим прикладом радянської еміграції-асиміляції є експрезидент Віктор Янукович,

батько якого Федір Володимирович народився в 1923 році в Януках Вітебської області. Це не завадило особі, яка обіймала посаду президента України, публічно стверджувати про народження батька «на Донбасі», а в інтерв’ю Gazeta Wyborcza — що його дід та прадіди за батьківською лінією були литовськими поляками.

Динаміку білоруського населення України демонструють радянські переписи: в 1926

році білорусів у УСРР було майже 76 тисяч (чверть відсотка від усіх мешканців

республіки), а в УРСР 1939 року — понад 158 тисяч (уже пів відсотка). У 1959 році

білорусів стало майже 291 тисяча (0,7%), у 1970-му — 386 тисяч (0,82%) та в 1979 році —

понад 406 тисяч (теж 0,82%). Останній радянський перепис 1989 року показав пікові

цифри — 440 тисяч та 0,86%.

За даними останнього Всеукраїнського перепису населення 2001 року, в Україні

проживало 275,8 тис. білорусів (0,57% населення). Більшість з них мешкали на сході та

півдні України: у Донецькій області — 44,5 тис. білорусів, у Дніпропетровській — 29,5

тис., у Криму — 29,2 тис., а на Луганщині — 20,5 тис.

Перекотиполе під проводом посольства

У Києві того ж 2001 року нарахували 16 500 білорусів. Цікаво, чи був серед них

переписаний Віталій Курашик — яскрава ілюстрація радянського білоруса в Україні.

Остання, тобто лукашенківська, хвиля еміграції білорусів до України чітко поділяється на економічну та політичну. Наприклад, переїзд громадянина Росії Павла Шеремета з Москви до Києва можна вважати лише економічною еміграцією — політичною був його виїзд із Білорусі до РФ, де йому одразу дали громадянство.

Пан Курашик народився в травні 1939 року в Кобринському повіті Польщі (нині Брестська область), у 1957 році закінчив технічне училище в місті Красний Луч Ворошиловградської (Луганської) області, а в 1960 році — гірничий технікум у місті Чистякове Сталінської (Донецької) області. У брежнєвських 1974–1982 роках обіймав керівні посади Костянтинівського міськкому КПУ Донецької області (через що підпадає під дію українського закону про декомунізацію), а потім переїхав до Криму, де був і радянським мером Євпаторії, і заввідділом Кримського обкому КПУ, і головою виконкому Кримської обласної ради.

1990 року він був обраний депутатом Верховної Ради УРСР від Євпаторії, а в березні

1991-го – червні 1993 року очолював Раду Міністрів АРК, аж поки раптом не став послом Білорусі в Україні, яким був до червня 2001 року. Про нього писали, що це єдиний

іноземний посол у Києві з паспортом громадянина України. Після указу Лукашенка про

його звільнення він залишився в Києві та став першим віцепрезидентом Міжрегіональної Академії Управління персоналом (МАУП), але після окупації Криму особисто передав у 2015 році свій архів «Державному архіву Республіки Крим», що може свідчити про його постійне проживання там та отримання вже російських паспорта й пенсії. І от як класифікувати це перекотиполе? Чи це «литовський поляк» з етнічно українського Полісся? Чи це «донбаський білорус»? Чи це вже «корінний кримчанин-росіянин»?

Саме за часів дуаєна Курашика (Лукашенко так рідко змінював своїх послів в Україні,

що і його наступник Валентин Величко теж із часом став дуаєном дипкорпусу в Києві)

посольство Білорусі в Києві створило пролукашенківську Всеукраїнську спілку білорусів

(з лише російськомовним сайтом vsb.org.ua) — у травні 2000 року на її першому з’їзді в

Києві. Як і сам Лукашенко, ці білоруси майже не користуються білоруською мовою —

тільки російською, попри заявлену статутну мету сприяння «збереженню національної,

культурної, мовної, релігійної самобутності білоруської громади України».

Цю ВСБ іноді жартома називають ФСБ — адже нині її очолює генерал-майор СБУ у

відставці Петро Лайшев. Він народився 1947 року в Рогачовському районі Гомельської

області та закінчив Білоруській інститут інженерів залізничного транспорту, але в 1974

році був призваний на службу до КДБ. У 1986 році закритою постановою ЦК КПРС був

призначений відповідальним від КДБ СРСР за будівництво горбачовської дачі у Форосі,

після завершення якого в 1988 році був переведений до органів державної безпеки УРСР.

Після роботи в СБУ пан Лайшев у 2005–2010 роках за президентства Ющенка очолював торговельно-економічну місію Посольства України в Республіці Білорусь. Тепер він пише та оприлюднює на сайті ВСБ таке: «Розмірковуючи про перспективи нашої білоруської діаспори, постає питання: а як вирішуються нагальні питання життя і діяльності діаспори в інших країнах, скажімо, у найближчих сусідів? І в зв'язку з цим відчуваєш ніби й не меншовартість, але виникає відчуття, що білоруська діаспора відсутня в порядку денному вищих державних чиновників. По-хорошому починаєш заздрити тим же росіянам або українцям».

Останній на сьогодні пік як економічної, так і політичної еміграції білорусів до України припав на період після серпня 2020 року, коли Лукашенко вже вкотре сфальшував підсумки президентських виборів.

Сайт ВСБ публікує лише офіційні лукашенківські новини. Досить дивно читати в

Україні, наприклад, таке: «За словами Глави держави, питанням оборони й безпеки було приділено багато уваги на переговорах президентів Білорусі й Росії, що відбулися днями в Кремлі. Обговорювалися і перспективи поставок комплексів C-400. За словами О.

Лукашенка, комплексами С-300 перекритий периметр на західному напрямку, але додався південний, і С-400 були б доречними». Адже оцей південний напрямок — це саме Україна. З новини випливає, що Україна планує атакувати Білорусь, тому Лукашенкові й необхідні С-400.

Більшість своїх заходів Всеукраїнська спілка білорусів проводить у приміщеннях

Торгово-промислової Палати України біля Львівської площі Києва, бо почесний голова

ВСБ — Геннадій Чижиков, президент Торгово-промислової палати України. «О 7.30 ранку

київські прокурори подзвонили у двері голови Торгово-промислової палати України

Геннадія Чижикова, єдиним проступком якого є те, що він народився і виріс у Донецьку.

Цього достатньо, щоб негідники-рейдери вже другий рік полощуть чесне ім’я людини й

намагаються знищити його репутацію», — писав у блозі на «Українській правді» за

чотири місяці до своєї смерті Павло Шеремет, завершуючи свій допис так: «Тому під

вогонь покидьків підставляюся я — простий білоруський хлопець, тому що я не хочу

спокійно спостерігати, як незаслужено знищують хорошу людину. Я ж не претендую на

посади в українській владі». До речі, досі ніхто навіть не збирався розслідувати зв’язок між вибухом автівки Шеремета та його бізнесовими або персональними інтересами в Україні, з боротьбою довкола ТППУ тощо.

Еміграція лукашенківська — економічна та політична

Остання, тобто лукашенківська, хвиля еміграції білорусів до України чітко поділяється

на економічну та політичну. Наприклад, переїзд громадянина Росії Павла Шеремета з

Москви до Києва можна вважати лише економічною еміграцією — політичною був його

виїзд із Білорусі до РФ, де йому одразу дали громадянство.

Економічна міграція зазвичай не залежить напряму від політичних репресій у Білорусі.

Тисячі білорусів перебралися до України лише тому, що тут є більше можливостей та

менше державного впливу на бізнес або творчу (яка теж є економічною) діяльність. Є такі економічні мігранти й серед керівників ВСБ: Ігор Мошкін, який народився в 1969 році у Вітебську та отримав два червоні дипломи в Білорусі — Вітебського медуніверситету в 1994 році та Академії управління при Президентові РБ у 2002 році, проте з 2004 року мешкає в Києві. Або ще один, більш відомий приклад — Дмитро Сологуб, який з березня 2015 року донедавна був заступником голови Національного банку України, а перед цим 8 років очолював відділ аналізу банку «Аваль». Він лише у 2000 році закінчив Білоруський державний університет за спеціальністю «Економічна теорія», а український паспорт взагалі отримав незадовго до НБУ. Безумовно, до економічних мігрантів належать і такі білорусько-українські футболісти, як Артем Мілевський та Олександр Хацкевич. Цікаво, що обидва тимчасово поверталися працювати до Білорусі.

Політична еміграція білорусів мала свої піки. У 2004 році з Білорусі до України був

видворений журналіст-політтехнолог Михайло Подоляк, нинішній радник глави Офіса

президента України. У 2004–2005 роках під час та одразу після Помаранчевої революції до Києва перебралося багато білорусів, які вже просто не могли жити з Лукашенком та

покладали великі надії на Україну Ющенка, який публічно обіцяв експортувати свободу до Білорусі. Проте президент Ющенко став чи не найкращим другом Лукашенка.

Після знищення наметового містечка білоруського Майдану — мінської Площі 2006

року — до України переїхав його комендант В’ячеслав Сівчик, який створив у Києві Рух

солідарності «Разом». Це, мабуть, єдина стала структура білорусів-емігрантів на

українських теренах, яка періодично організовує акції протесту в Києві.

Наступний пік еміграції білорусів був зафіксований 2013–2014 року. Серед них був

Михайло Жизневський — один із перших у Небесній Сотні, посмертно нагороджений

званням Героя України. Таке ж звання отримав і Яків Зайко, народний депутат України

першого скликання, який народився в 1940 році в Новогрудському районі Гродненщини та помер від інфаркту під час атаки «Беркута» на Інститутській вулиці Києва 18 лютого 2014 року. А у 2015 році в Донецькій області в бою загинув народжений у 1982-му в Бресті Олександр Черкашин, колишній активіст білоруського руху «Зубр» та член української тактичної групи «Білорусь» на Донбасі. У 2016 році на вулиці Білоруській, 22 у Києві був відкритий пам’ятник білорусам, які загинули за Україну. Окрім Жизневського та Черкашина, цей меморіал вшановує ще одного бійця тактичної групи «Білорусь», який

народився в 1978 році в Запоріжжі, — Віталія Тіліженка. Отак смерть поєднала радянську

та лукашенківську еміграцію.

Останній на сьогодні пік як економічної, так і політичної еміграції білорусів до України

припав на період після серпня 2020 року, коли Лукашенко вже вкотре сфальшував підсумки президентських виборів. У програмі «Свобода слова Савіка Шустера» секретар

Ради національної безпеки та оборони України Олексій Данілов заявив: «Я можу сказати, що в нас є міста, які люблять білоруси. Переважно це молоді люди, вони переїжджають до міста Лева, частина до Харкова, частина до Києва, невелика частина їде до Дніпра, Запоріжжя і є ще Одеса — де ми спостерігаємо наших друзів із Білорусі.

Отже, усі білоруси різні. Це стосується й білорусів України. Хтось ностальгує за СРСР та підтримує Лукашенка, а хтось ще з радянських часів боровся за незалежність України. Хтось їде до України майже без грошей та майна, а хтось миттєво стає тут доларовим мільйонером.

Вони там оселяються, живуть і, як я розумію, якщо продовжиться те, що сьогодні є в Білорусі, вони можуть на певний проміжок часу мати тут можливість спокійно жити в демократичній країні». Пан Данілов не зміг назвати точні цифри цієї білоруської міграції: «У нас немає відстеження кожного громадянина, ми демократична країна, але я можу сказати, що це тисячі».

А в Державній міграційній службі України на запит Суспільного телебачення відповіли,

що в серпні – грудні 2020 року лише 369 громадян Білорусі отримали посвідку на постійне та 1533 — на тимчасове проживання в Україні. За весь 2020 рік таких білорусів відповідно було 788 та 2534. Проте багато з них розглядають Україну лише як транзитну державу.

Наприклад, обидва колеги Марії Колесникової, яка відмовилася від добровільно-

примусової депортації з Білорусі та порвала перед українським кордоном свій паспорт,

уже залишили Україну та мешкають у ЄС. Офіційні дані свідчать, що на 1 січня 2021 року

на обліках територіальних органів ДМС перебувало лише 17 громадян Республіки

Білорусь, яких визнано біженцями в Україні, та 7 білорусів, яких визнано особами, що

потребують додаткового захисту. Також за серпень – грудень 2020 року було виявлено 30 нелегальних білоруських мігрантів. Також щодо 29 осіб було ухвалено рішення про

примусове повернення і до одного — про примусове видворення з України. Загалом за цей період через порушення міграційного законодавства притягнули до адміністративної відповідальності 102 громадян Білорусі.

Речник Державної прикордонної служби України Андрій Демченко повідомив, що з

кінця жовтня 2020 року до січня 2021-го на українсько-білоруській ділянці кордону для

майже 34 тисяч білорусів було оформлено дозволи на виїзд за межі України. Але серед них були й туристи, які користувалися київськими аеропортами до того, як Лукашенко

заборонив білорусам виїзд наземними шляхами, а потім посадив у себе літак Ryanair, що

призвело до повної ліквідації й повітряного сполучення між Білоруссю та Україною.

Україна — білоруський дім?

У серпні – вересні 2021 року в українських новинах про місцевих білорусів переважав

«Білоруський дім в Україні», керівника якого Віталія Шишова 3 серпня знайшли

повішеним. А потім у Києві перевірили один із хостелів, де виявили 12 громадян Білорусі

в межах операції «Мігрант», яка проводилася СБУ спільно з Нацполіцією з 1 до 30

вересня. Двох білорусів звинуватили в незаконному перетині кордону України, але

«Білоруський дім» заявив: «Білоруси, що переходять лісами кордон, роблять це не з

любові до порушення закону. Це вимушений захід, коли тебе переслідують професійні

злочинці, які дорвалися до влади в Білорусі. Більшість із нас уже стояла перед вибором

залишитися і співпрацювати або бігти. Легалізація або статус біженця в Україні для нас

не дорівнює статусу сексота СБУ. Було б чесніше в офіційному коментарі Служби

безпеки написати не про операцію “Мігрант”, а про операцію “Інформатор”».

Після смерті Віталія Шишова СБУ на три роки заборонила в’їзд до України заступнику

Шишова Родіону Батуліну на тій підставі, що він може становити загрозу національній

безпеці України. Батулін був охоронцем Сергія Коротких — «Боцмана», який народився в

російському Тольятті та з 2014 року служив у батальйоні «Азов». Один із колишніх

представників «Білоруського дому в Україні» Сергій Лук’янов заявив у коментарі

hromadske.ua, що свого часу мав конфлікт із Батуліним та «Боцманом», які хотіли отримати контроль над цією створеною у 2020 році організацією: «Їхня тодішня діяльність — це моніторинг людей, які сюди приїздили, верифікація, потенційна участь цих людей у діяльності “Азову” або навколобоцманівських структур, і частково — отримання вигоди у вигляді доходу від легалізації білорусів. З огляду на те, що легалізація білорусів коштує від 500 до 1000 доларів з людини — це досить-таки нормальний прибуток».

Координаторка Руху солідарності «Разом» Олена Толста розповіла журналістам, що цей

рух В’ячеслава Сівчика був серед ініціаторів створення «Білоруського дому в Україні»,

проте Telegram-канал останнього фактично взяло під свій контроль оточення Сергія

Коротких, а членів руху було заблоковано і викинуто з чату. Пан Коротких був слухачем

школи КДБ Білорусі, але його відрахували через нібито участь в одній з опозиційних акцій. Потім він став співзасновником та лідером російського ультраправого угруповання «Націонал-соціалістичне товариство», учасників якого звинувачували у вбивствах на ґрунті расової ненависті. Але у 2014 році Коротких воював на Донбасі в складі батальйону «Азов», є членом партії «Національний корпус», має українське громадянство та вважається наближеним до ексміністра внутрішніх справ Арсена Авакова. За 2015 рік Сергій Коротких подав декларацію держслужбовця як начальник відділу поліції охорони об’єктів стратегічного значення і зазначив, що саме того року придбав квартиру в Києві та ще пів квартири у столичному передмісті, а також літак Л-39 1982 року випуску за 33,7 тис. грн. Готівкою він мав пів мільйона гривень, 223 тисячі доларів та 135 тисяч євро, а ще 565 тисяч євро позичив третім особам. Ці ж суми фігурували і в його декларації 2017 року після звільнення з держслужби.

Отже, усі білоруси різні. Це стосується й білорусів України. Хтось ностальгує за СРСР

та підтримує Лукашенка, а хтось ще з радянських часів боровся за незалежність України.

Хтось їде до України майже без грошей та майна, а хтось миттєво стає тут доларовим

мільйонером. Найкраще почувають себе білоруські ІТ-фахівці, які їдуть до України в

політично-економічну еміграцію: вони не сприймають політичний режим Лукашенка, але

можуть перевезти свою роботу із собою або скористатися релокаційною підтримкою від

роботодавця. Дехто з нової хвилі осяде в Україні назавжди, дехто шукатиме кращої долі в третіх країнах — від Росії та Казахстану до США й Канади, проте більшість усе ж таки

мріє повернутися до Білорусі без Лукашенка. Коли (а не якщо) Білорусь його позбавиться — Україна позбавиться й багатьох білорусів, спостерігаючи за найбільшою після 1991 року хвилею рееміграції.