Білоруси в Грузії: загроза втрати персональних даних

Кирило Щирий, Тбілісі (ім’я змінене)

Після інциденту з посадкою в Мінську літака Ryanair, що прямував рейсом Афіни–Вільнюс, Євросоюз та Україна закрили авіасполучення з Білоруссю. Грузія нині залишилася практично єдиною країною, куди може втекти від диктатури білорус. «Наших» тут багато. Не дивно, що набуття чинності в серпні 2021 року Угоди про співробітництво КГБ Білорусі та Служби держбезпеки (СДБ) Грузії спричинило паніку (місцеві білоруси вийшли на протести проти того, щоби СБД розголошувала їхні дані білоруським силовикам – Ред.). Згодом ми уважно прочитали — там немає слів про екстрадицію політичних. На початку вересня прем’єр-міністр Іраклі Гарібашвілі заявив, що договір між Службою держбезпеки Грузії та відповідним відомством Білорусі не буде застосовуватися щодо пересічних громадян.

«Ця угода не буде використовуватися проти громадян, у тому числі проти громадян

Білорусі. Це звичайна рамкова угода, у межах якої служби безпеки підписують згоду на

співробітництво в контексті транснаціональних злочинів, тероризму тощо. Повторюю, ця

угода не скерована проти громадян». (За повідомленням сайту «Настоящее время», Грузія вже давно ратифікувала Угоду, натомість Білорусь це зробила тільки зараз – Ред.).

У страху й без ілюзій

Нікому не хочеться бути першим, кого видасть Грузія. А такої гарантії, що цього не

станеться, немає. Але поки що міну в грі тримають непогану, мовляв, нічого не відбувається. Все у звичних рамках. Хоч, звісно, це не так, коли при владі диктатор. Ми побоюємося, тому що є і стеження, і «прослушка», і доступ до фінансової та медичної інформації, блокування рахунків, арешт майна, різні обмеження у правах, врешті-решт, просто ймовірність потрапити громадянину іншої країни в місцеву в’язницю. Ми не живемо ілюзіями — Грузія нібито зберігає нейтралітет, не хоче псувати стосунки з цивілізованим та демократичним світом, але якщо нелегітимному президенту хтось стане потрібний, допоможуть з екстрадицією.

Тим не менш, розумні та кваліфіковані спеціалісти зараз із Білорусі масово біжать. Мені

дуже страшно відкривати фейсбук і бачити, як ще один мій друг змінив місце проживання на Варшаву, Київ, Вільнюс чи Батумі. В останньому вже досить велика білоруська діаспора, яка виходить на акції підтримки, намагаючись привернути увагу до того, що відбувається на батьківщині. Звісно, переїзд у країну, де багато смачної їжі й вина, а також є море, дає відчуття свободи. До того ж, коли у вересні в Мінську +15, а тут усе ще літо із +32 — навіть найбільш «замороженого» білоруса це робить сміливішим та гарячішим. Але більшість із нас донині із ПТРС (посттравматичний стресовий розлад – Ред.) та параноєю — комунікація зі співвітчизниками дуже обережна, невідомо, чи не є агентом КГБ твій новий друг.

Більшість білорусів на акціях закривають свої обличчя масками і плакатами, що логічно,

коли, приміром, у Тбілісі до парламенту приїздить посол Білорусі й фотографує

протестувальників. Поки що білорусам у Грузії спокійно й безпечно, але невідомо, скільки це триватиме. Більшість із тих, хто поїхав — це люди, які після затримань, обшуків та «бесід» у Слідчому комітеті впродовж двох годин збирають речі, документи і гроші, і першим же рейсом покидають країну. Пояснення цьому просте: інформація про те, що громадянин невиїзний, надходить у прикордонний комітет приблизно через 20 годин. Ось цей час і є твоєю форою, шансом не потрапити ні за що до тюрми.

Після нас — хоч потоп

Коли я відлітав з Білорусі, мій прямий рейс Мінськ–Тбілісі затримали на годину. Я вже

сидів у літаку й боявся, що за мною зараз прийдуть і знімуть з рейсу. Виявилося, що ми

чекаємо рейс із Шереметьєво, щоби взяти на борт підконтрольної Лукашенкові авіакомпанії «Белавіа» пасажирів з Росії. Ось таке занадто лояльне ставлення до «старшого брата». Їхній рейс запізнювався, але давайте плюнемо на своїх громадян і почекаємо підданих Путіна.

Лукашенко у принципі плює на власний народ, плазує перед Путіним, оскільки розуміє, що без фінансової підтримки Кремля його режим рухне. Якщо нічим буде платити силовим структурам, вони його самі приберуть.

Тому питома частка витрат республіканського бюджету Білорусі на «загальнодержавну

діяльність» (чиновники, ідеологи й силовики) у 2021 році зросла до 28,9% від загальних

витрат. Для порівняння, у 2020 році на «загальнодержавну діяльність» пішло 23,3% коштів з державної казни. Тобто кожен третій білоруський рубль із зібраних податків, зборів, мит та дивідендів (виплачених підприємствами державної форми власності) пішов на підтримку стійкості керівного режиму.

Про що це говорить? Що Лукашенко боїться, дуже боїться свого народу і буде й далі

заганяти в борги наступне покоління білорусів, тільки б залишитися при владі. Така собі

позиція випаленої землі, після нас — хоч потоп. Хоч не можна не думати про те, що,

можливо, це продумана акція з продажу Білорусі як губернії Росії. Ми витиснемо всіх

розумних і пасіонарних у вимушену еміграцію, залишаться безвольні раби, для яких

важливими є лише «шкварка й чарка» і «лишь бы не было войны». Ті, хто дійсно голосував за нелегітимного президента. Їх називають «ябатьки». Це смішне прізвисько народилося на пропагандистській акції, куди за рознарядкою були зігнані робітники державних підприємств. Вони тримали плакати «Я/Ми за Батьку» і в’яло кричали «Я — Батька!». На слух це нагадувало матірну лайку російською. Що й виражає суть. Ей, Александре Ригоровичу, може, досить «ябатькати» мою країну? Чому із неї маю виїздити я, а не ви? У Ростові, кажуть, непоганий клімат і житлові умови. Але, видається, туди вас теж не кличуть.

Цього ми чекали?

А ось білорусів чекають по всій Європі. Польща з розкритими обіймами чекає лікарів та

вчителів. Білоруські івентери та артисти вже успішно працюють в Україні. З вересня

минулого року білоруси отримали майже 20 000 національних (гуманітарних) віз та 834

спеціальних дозволів від міністра (їх видають через екстрені гуманітарні умови та на їхній підставі також можна в’їхати в Литву). 206 білорусів подали запити про надання прихистку.

Практика показує, що впродовж року вимушеної еміграції людина вже починає пускати

коріння на новому місці, а повернення на батьківщину опиняється все нижче у списках

пріоритетів. Те, що сьогодні відбувається в Білорусі, можна назвати м’яким геноцидом,

торгівлею незалежністю та фашизмом ХХІ ст. Чи ж цих змін ми чекали?